Георгій Зубко – президент Федерації хокею України та колишній комерційний директор аеропорту Бориспіль. З початком повномасштабного вторгнення росії, 36-ріний функціонер залишив своє комфортне середовище і вступив до лав Збройних Сил України, аби допомогти державі відбити наступ ворога. Журналіст «ОстроВ» вийшов на зв’язок із Георгієм та поспілкувався про рішення йти до армії, стрес на війні, життя хокею в Україні та взаємини із президентом НОК Сергієм Бубкою та міністром молоді та спорту Вадим Гутцайтом. – Георгію, Ви пішли служити до армії. Як це сталося? – Ми якраз нещодавно говорили з друзями про те, що повністю не вірили в повномасштабний наступ. Думали – чому не вірили? Сигнали були, але ми не вірили. Ми дійшли висновку, що ми не можемо робити проекцію майбутнього через апокаліпсис. Тобто через те, що сталося. Нам завжди хочеться вірити в те, що наше майбутнє – оптимістичне, наповнене чимось гарним та теплим. Я не вірив у те, що це може статись. Але тим не менш, ми усі прокинулись під вибухи, у Києві. 24 лютого я провів в Офісі Федерації. Переконався, що у мене працює прекрасна команда. Насправді, кожна людина за своїм напрямом розбирається краще за мене. Тому я зміг прийняти рішення йти служити. 25-го я прийшов до тероборони Деснянського району і з тих пір фактично, в тому чи іншому вигляді, я перебуваю у Збройних Силах України. Я не хочу з цього робити якусь особливу історію, таких як я дуже багато людей по всій країні. Коли хлопець молодий підриває міст разом із собою, щоб зупинити російський танк, це все ставить для нас всіх нові червоні лінії, нову планку відповідальності. Я вважаю, що кожен з нас повинен щось віддати своїй країні. Без жодних оціночних суджень, просто кожен з нас може зробити щось, щоб країна вистояла. Тому що ми зараз чинимо опір такому величезному злу лише через те, що це є загальнонаціональний спротив. Кожен на своєму місці. І я теж маю честь це робити на різних фронтах. – Як Вам вдається зараз поєднувати роботу в Федерації і військову службу? – У мене добрі відносини з моїм керівництвом, мого підрозділу. Ми визначаємо графік моїх чергувань наперед. Якісь у Києві, десь є відрядження. Тобто я брав участь у різних завданнях, в тому числі і ті, які проходять у зоні бойових дій, іноді буваю на нулі або у прифронтовій зоні. Але мої командири розуміють, що у мене є ще така дуже важлива справа, як мій вид спорту, хокей, тому у мене складено графік, який мені дозволяє це робити. Тому в принципі, більшу частину діяльності веду телефоном, але загалом поєдную завдяки графіку, який мені погоджують мої командири. – Ваш колега з Федерації легкої атлетики Євген Пронін розповідав мені, що він коригує роботу артилерії. Чим в армії займаєтесь Ви? – Я точно не коригую артилерію. Насправді, я маю певні військові знання, тому що я закінчив військовий Вищий навчальний заклад. Був старшим лейтенантом. Це було досить давно, але я маю певний досвід у цьому питанні. Не дивлячись на моє офіцерське звання, це зараз цікавий для мене досвід в житті. Бо одна справа, коли ти звик керувати і керував в певні періоди кількістю людей, яка вимірюється тисячами, а тепер ти звичайний солдат. Але так змінюється наше життя. Я служу на позиції звичайного солдата і не більше того. Я чергую, копаю бліндажі, тобто роблю звичайні справи, притаманні військовій службі. Іноді допомагаю в забезпеченні процесів в тилу. Тут допомагають мої знання з логістики і загально-управлінські. Насправді, військова служба, як і будь-який бізнес-процес, який суворо обмежено статутом, потребує елементів управління. У мене дуже класний підрозділ, я дуже радий, що такі люди є. Більшість – це АТОшники і вони всі набагато фаховіші у військовій справі, ніж я. У мене є інструктор, це азовець, який багато часу зі мною проводив і проводить, зараз трохи менше. Він професійний снайпер. Фактично, я разом з ним вивчаю військову справу. Це новий досвід для мене. – За весь період Вашої військової служби чи був момент, коли Вам реально стало страшно за своє життя? – Важливе відчуття для людини… Мені було страшно по-справжньому декілька разів. Страшно було 25 лютого, коли ти приймаєш рішення іти. І не розумієш куди. І ти насправді взагалі дуже мало чого розумієш. Сьогодні нам здається, що Київ безпечний. У перші дні війни нам точно так не здавалося. Потім ти починаєш звикати і страх проходить. А він проходить тоді, коли з’являються знання. Коли ти починаєш розуміти, як відбувається процес. Тобі здається, що ти знаходишся у більш безпечному місці, ніж хтось десь в Україні. Вдруге стало страшно, коли прийшов наказ нас переводити під Бровари. Тоді орки наступали і знову стало дуже страшно. І втретє – вже на «нулі», коли дуже сильно гримає. Гримає поряд і ти бачиш, що кілометр – це вже стоять орки. І тут дуже важливо, що мене особисто кризові моменти мобілізують. Тобто, в кризові ситуації мій мозок працює достатньо чітко, я розумію, що робити, мислення відбувається дуже тверезо. Тому для мене страх є запобіжником, елементом концентрації уваги. А когось він дуже деморалізує. Тому, звісно, буває дуже страшно, і головне, щоб цей страх нас ніде не зламав. Оце важлива історія. Наш командир каже так: нам точно не потрібні алкоголіки і «герої». Потрібні ті хто твердо відчуває, що відбувається. Тому ми і намагаємося так робити. Сподіваюсь, що страх мене гуртує. «Спорт повинен бути певними ліками від стресу» – Українська асоціація футболу вже спланувала свій чемпіонат, розробила безпековий протокол і готується грати. Що буде з чемпіонатом України з хокею? – Чемпіонат України з хокею наступного сезону – питання дуже актуальне, гостре. Розкажу вам поточний стан справ. Ми вважаємо, що обов’язково потрібно проводити національний чемпіонат. Ми плануємо, що це буде 6 команд, які будуть грати в трьох регіонах. А саме це – Полтавська область (місто Кременчуг), Київ та Київська область і Калуш, Івано-Франківська область. Наразі у нас так заплановано. Початок плануємо на кінець вересня – початок жовтня. Розглядаємо варіанти команд – Київ, Київська область, «Кременчуг», «Харківські Берсеркі» – команда з Харкова, яка буде базуватися, наприклад, у Кременчузі. Тобто, дві команди базуватимуться на одній арені. Це зменшить фінансове навантаження за рахунок зменшення логістичних витрат. Ще гратиме «Калуш» і ми дуже сподіваємось, що гратиме херсонський «Дніпро». Окуповане місто, але тим не менш, команда готова брати участь у наступному сезоні чемпіонату України. Тому що Херсон – це Україна і ми на хокейному прикладі можемо про це сказати і показати. Далі ми говоримо про команди, якщо це можливо, то ще може бути у Львові, точніше, у Новояворівську. Обговорюємо ці питання. Може місто Дніпро буде представлене. Є різні варіанті, не все так погано. Зрозуміло, що дуже не вистачає грошей, дуже складно з певними процесами адміністративними, тому що ми розуміємо, що потрібно виконувати безпековий протокол. Зараз ми ведемо консультації із військовими адміністраціями. Полтава вже надала такий документ. Тому ми дуже сподіваємося, що якщо ситуація не буде погіршуватися, то чемпіонат цього сезону відбудеться. Є у нас план Б. Якщо ми не зможемо проводити повноцінний чемпіонат, то можливо це буде в стислому форматі, не повний сезон, а 3-4-5 місяців турової системи. Але поки ми цей варіант розглядати не хочемо, бо віримо у краще. Можливо, ще буде частково молодіжний чемпіонат, розуміємо, що рівень буде гіршим, ніж минулого сезону, але наша задача сьогодні – вберегти цю гру. Ми повинні виконати цю місію. Бо країні сьогодні не вистачає місць та приводів для викиду емоцій. Дуже сильно навантажує негатив наші голови. І тут є декілька варіантів. Або ти ввечері йдеш до якогось бару і це погано, але це можливість зняти стрес. Або у тебе з’являється класна спортивна подія, де ти можеш без алкоголю викинути реально емоції. Я думаю, що хокей – це справжня сильна гра, яка може допомогти суспільству подолати негативні наслідки інформації від війни. Спорт має бути певними ліками від стресу. І хокей, зокрема. Про це ми зараз думаємо. – Про гроші. Чи допомагає вам зараз держава якимось чином? На чому зараз тримається ваше фінансування, адже рекламного ринку як такого, вже півроку немає. – Виживаємо ми досить складно, що там казати. Однозначно, ми відчуваємо велику нестачу. Нам допомагають наші міжнародні партнери, які допомагали нам з перших днів, починаючи з евакуації. Вдалося вивезти багато дітей, більше тисячі, їхніх мам, бабусь, родичів. Зараз, сподіваюся, вони потрошки починають повертатися додому. Проведення змагань, збірна U-18, націоналка, проводили збори - це була історія про справжню міжнародну велику підтримку. Коли мене десь півтора роки тому представляли на Конгресі Міжнародної федерації, і казали, що вітаємо у великій Hockey Family, - я до кінця не розумів, про що йде мова. Зараз я точно розумію, що таке Hockey Family. Майже кожна Федерація надала нам певний донат. Хтось 2 000, хтось 5 000 євро. Хтось 50 000. НХЛ – 100 000 євро. І багато інших. Тому ми отримуємо допомогу, ми розраховуємо на цю підтримку. Вони розуміють, що війна не завершена і нам потрібно допомагати. І ми їм за це вдячні. У одного з міжнародних президентів федерації хокею у власному будинку живе мама з дитиною з України. Це для розуміння того, наскільки вони усвідомлюють нашу біду. І дуже багато людей, і члени Ради Міжнародної федерації розуміють, що хокей є частиною великої російської пропаганди. І на хокей там витрачають фантастичні гроші, щоб заангажувати різні федерації. Вони фінансували декого напряму через свої організації, вони погрожували, це теж була складна історія, яку ми так само визначали пріоритетом у своїй роботі, на міжнародному фронті. На жаль не у всіх видах спорту вдалося так зробити, але росія повністю позбавлена можливості приймати будь-які івенти у своїй країні. І на останньому Конгресі був мій виступ онлайн, мені дали слово і я подякував усім причетним до цього. І ми продовжуємо тиснути на росію. Вона вже позбавлена права проведення чемпіонату світу-2023 у Санкт-Петербурзі, фактично, батьківщина головного ворога нашої країни. Вони готувалися як на найкращий івент за усі часи. Росія позбавлена цього права і я сподіваюсь, що дуже надовго. – Євген Пронін мені казав, що він донатить на Федерацію з особистих коштів. Ви вкладаєте власні гроші у ФХУ? – Звісно, що так. Можливо, комусь здається, що Федерація – це щось про можливість заробити, але це однозначно тільки out. Тому, звичайно, дуже великі кошти мої, моїх партнерів, друзів, з першого дня, а насправді ще й до того, як я став президентом Федерації, вкладаються. На жаль, завжди бракувало коштів, навіть в умовно добрі часи. І цей дефіцит ти повинен покривати власними можливостями, власними коштами. – А у Вас є бізнес? – Це є мої певні накопичення, але зараз взагалі складно. Я досить довго працював на державній службі, але мав досить великі доходи. І вони є в деклараціях моїх. Я мав можливість підтримувати Федерацію. І звичайно, що допомагають мої друзі, які небайдужі до хокею, які вкладали досить великі суми в хокей. – Якщо грубо порахувати: скільки зараз потрібно вкладати коштів на утримання апарату Федерації, і скільки на збори національних команд? – Це різні цифри. В цілому потрібно не менше півмільйона гривень на місяць на утримання апарату. Ви розумієте, що це 4 збірні, тренерські штаби, це великий офіс і це все мінімум. Без зборів. Якщо ми говоримо про збори, то вони бувають різні. Якщо це міжнародні, то ми намагаємося шукати місця, де нам дають максимально пільгові умови. Іноді навіть безкоштовні. І ми знімаємо усі витрати, окрім логістичних. До війни це було вдвічі більше. «Мені дуже важко комунікувати із міністром молоді та спорту» – Якби війни не сталося, чи вдалося б Вам склеїти два чемпіонати в один? Адже існував ще альтернативний чемпіонат. Чи були якісь перемовини що до того, аби ту медійну війну, яка цілий рік виррувала у ЗМІ, закінчити? – Я хочу нагадати, через що так відбулося. Ми говорили, що ми, як усі суб’єкти гри повинні дійти згоди: а що для нас є пріоритетом? І я запропонував те, що визнано у всіх видах спорту: пріоритет – національна збірна команда. Це головне, що нам потрібно. Тому що коли Україна високо в топі, тоді все підіймається наверх. Коли Україна зіграє з Канадою, тоді хокей стане частиною поп-культури. Про нього будуть говорити в чергах, в громадському транспорті. Тому ми мали спрямувати усі зусилля, щоб це сталося. На жаль, це не всім було зрозуміло. Але є наша філософія і це те, заради чого я прийшов на цю посаду. Для мене це важливіше за все. Тому питання було не про об’єднання чемпіонатів. Питання було про те, що вони наробили, а вони просто намагалися зруйнувати український хокей, український чемпіонат і все інше. Їм цього не вдалося. І питання одне: або вони повертаються до правил гри, або ідуть геть. І такі процеси були. Створення другого чемпіонату – це зло, абсолютний спортивний сепаратизм, який був зроблений. Ми точно про це не забули, але це зараз не на часі. Просто війна повністю познімала маски. Було дуже багато маніпуляцій, а зараз ми вимушені діяти. Зараз час дій і все стає зрозумілим. Ще раз: без жодних оцінок, але чемпіонат може бути тільки один. Нам буде складно? Буде. Чи готові ми до цього? Готові. Чемпіонат буде під Федерацією хокею і лише Федерація буде управляти цим процесом. І успішна збірна України залишиться єдиною нашою ціллю. Під час війни для нас було складне рішення: чи будемо ми брати участь у чемпіонатах. Тому що на жаль, усі льодові майданчики зупинились 24 лютого. І фактично поновлені тільки місяць тому. Фактично спортсмен втратив взагалі можливість для тренувань. І ми довго думали, радились і знайшли підтримку і півтора місяці дві збірні готувались закордоном. І отримали виступ кращий за останні роки. Національна збірна отримала найвищий рейтинг, а юнацька збірна U-18 взагалі підвищилась у класі. Це все говорить про те, що навіть у важкі часи ми можемо прогресувати. – Добре, але чому на тих виборах, коли Вас було обрано президентом Федерації, Ви були безальтернативним кандидатом? Чому тоді не зареєстрували кандидатом Олексія Житніка, про що так багато писали у ЗМІ? – Дивіться: більше ніж я, ніхто не хотів реєстрації Олексія Житніка на посаду президента Федерації хокею України. Той скандал, який був спричинений тим, що його не зареєстрували і так, як його підтримував через усі свої медіа Борис Колесніков, та інші пособники Бориса Вікторовича, був спрямований на те, щоб завдати мені якихось репутаційних втрат. Але питання в одному: є певна процедура, яка була порушена. І я навіть розбирався: кажу, дайте зареєструватись Олексію Житніку, я ж спілкуюся з усіма, з усім хокейним товариством. Я щиро вважав, що в конкурентній боротьбі мені буде навіть легше відстоювати свою програму. Конкуренція – це точно прогрес, вона точно допомагає розвиватися у всьому, в тому числі, в такій адміністративній боротьбі. Але на жаль, вони не змогли навіть правильно підготувати документи. Причому, настільки елементарні помилки… І навіть після цього я пропонував Олексію Житніку посаду віце-президента. Я йому кажу: якщо ти дійсно за спорт, я з великим задоволенням надам тобі посаду. Обери собі напрямок, в якому ти можеш бути корисним. Якщо ти чесно заради гри. Прийми для себе рішення. – І чому він не погодився? – Я не знаю. – Які у Вас відносини із міністром молоді та спорту Вадимом Гутцайтом, який зараз перебуває під серйозним медійним тиском. Чи є у вас якась комунікація? – Я вагаюся з однієї тільки причини. Усе суспільство взяло на себе таке негласне зобов’язання про мораторій на критику влади. З перших днів вторгнення це дійсно так. Тому що не на часі. Але останнім часом це зовсім не витримує, тому що мені здається, що є люди, які наділені державно-владними повноваженнями, і зовсім забули, що вони на службі у держави. Так не робиться. В останньому інтерв’ю Вадима Марковича він на запитання «Чи були зрадники у спорті?» сказав, що був один хокеїст, який зрадив, після 24 лютого пішов грати за росію. Я написав декілька разів Вадиму Марковичу: скажіть будь ласка, про якого хокеїста йде мова? Або спростуйте дану інформацію, бо вона дискредитує хокей, оскільки такого спортсмена немає. На щастя. І жодної відповіді не було. І тому я закликаю спокійно вибачитись перед хокеїстами, яким неприємно це чути. Хлопцям складно. Їх російський хокей намагається десь спіймати, зачепити, пропонує гроші. Але вони тримаються, а міністр дозволяє собі пряму образу. Я маю думку, що він скористався неперевіреною інформацією, але ж можна вибачитись. Сильному та сміливому це не важко. Це з простих. Процедурних питань дуже багато. І мені дуже важко комунікувати з міністром. Я заспокоюю себе тим, що у нього може бути багато різних питань. Я пишу, прошу про зустріч дуже багато разів, він мені не відповідає. А міністерство ж – це орган, на який покладені функції держави з розвитку в тому числі хокею. Але можу сказати про ще один спортивний орган – Олімпійський комітет. Національний олімпійський комітет був небайдужим до проблем хокею з перших днів війни. Він допомагав з дітьми, він надавав гроші, він завжди був на зв’язку. Він в якийсь момент допоміг прямо величезною сумою грошей. І досі турбується українським хокеєм. Єдина проблема, що це національний олімпійський комітет не України, а Франції. Ось така історія. Нам допомагає НОК Франції, а не України. А Сергій Назарович Бубка знаходить час для відкриття «сєпар-турнірів» Колесникова. А привітати хлопців, які перемогли на турнірі U-18 – це не про Зубко, це про звичайних 17-річних хлопців, які тяжко виборювали Гімн України після кожної гри. Але ми навчилися жити без них, живемо паралельними життями і чесно кажучи, байдуже, що з ним. Хоча ми – олімпійський вид спорту. Можливо, ми погано працюємо. Тому будемо працювати краще. А подякувати хочу НОК Франції та усім іншим національним комітетам по світу, які були небайдужі до наших дуже тяжких моментів, коли дійсно було максимально важко. – Є цифри, які мене зачепили і я хотів би попросити вас прокоментувати їх. Я подивився закупівлі Федерації хокею на «Прозорро» і звернув увагу на розходи: 2,5 млн гривень, 3,68 млн гривень за оренду Палацу Спорту, а також 4,2 млн гривень за «експлуатацію спортивних споруд». Розкажіть будь ласка, для чого витрачені такі кошти? – Чесно кажучи, я не дуже добре пам’ятаю точні цифри, але пам’ятаю, як це відбувалося. По-перше: ми дійсно планували в Палаці Спорту провести тиждень збірних, і я дійсно вважаю, що збірна України повинна готуватись на головній льодовій арені України. Так я вважав і на той момент. Тоді ми не говорили про війну, але жили у процесі економії, як завжди. Національна збірна України має готуватись у Палаці Спорту – і це нормально. Ми запрошували туди багато різних країн і це мав бути турнір, але пандемія внесла свої корективи і команди не приїхали. Що було далі? Ми зібрали дві збірні, там була молодь та національна команда. Завершувалось це все питанням проведення матчу вже чемпіонату України. Але він не оплачувався за рахунок Федерації. Це була окрема оплата і там були змінені умови, наскільки я пам’ятаю. І сума була оплачена окремо, не державним коштом. Тому жодних збитків для держави бути не може. Та й які збитки можуть бути, коли ми говоримо про прайс Палацу Спорту? Тобто всі ціни, які були оплачені нами, або державним, або позадержавним чином, вони переведені виключно з тарифами Палацу Спорту, державного підприємства. Дорого це , або не дорого – це вже інше питання. Це точно не до нас запитання. Мені здається, що було б класно, щоб у Палаці Спорту було більше хокею та спорту. Питання в тому, що ми знаходились більше року в історії, коли нас намагалися на кожному кроці дискредитувати. Мене особисто, Федерацію, моїх колег, через будь-що. Це була частина корпоративної війни, яку ми прожили. На щастя, зараз її нема, тому що ворог зараз інший і точно вороги - це інші люди, а ми всередині країни спробуємо бути об’єднані навколо того, що ми любимо. – Як війна позначилась на інфраструктурі хокею? 40% ми втратили. Всіх льодових арен. Або зруйновані, або в окупації. З тих, що залишились, наше завдання провести релокацію. Фактично, Дружківка, Краматорськ, ті регіони, де точно дуже гаряче і найближчий рік, а то й більше, точно не зможуть займатися діти, ми беремо на себе повністю фінансове зобов’язання з точки зору демонтажу. Тобто, демонтаж проводять ті, хто знається на цьому, хто може розібрати і зібрати таку арену на новому місці. Ми знаємо, що потрібно додати, щоб ця арена з’явилася повноцінно у новому місці. Ми беремо всі фінансові зобов’язання, як Федерація, і зобов’язання з точки зору повернення. Тобто, коли це буде можливо, ми повернемо. Наразі йдуть перемовини, не завжди воно йде так легко, але ми над цим працюємо і я вкотре закликаю колег дати можливість це доробити. З Дружківки ми вже почали вивозити, перші декілька машин виїхали. Краматорськ поки складніше, але я вірю, що це технічні питання, а не якісь інші. Вірю, що разом ми зможемо це зробити, тому що в умовному Ужгороді, Чернівцях, Рівному, Хмельницькому дуже потрібні арени, вони дійсно би сьогодні стимулювали розвиток інших льодових видів спорту. Нами створений фонд, і заснувала його Федерація хокею України. Це фонд солідарності, де ми закликаємо наших міжнародних друзів підтримати хокей в Україні. До нас долучаються відомі люди, топові організації, такі як НХЛ, Міжнародна Федерація хокею, інші ліги, клуби, люди, які розуміють, що зараз відбувається. І ми повинні не дати хокею зникнути, тому що дуже складно йому зараз. Не дивлячись ні на що, продовжуємо розвивати цю гру в Україні. Тому що війна змінила наше життя, але не змінила наші плани. Ми так само хочемо бачити Україну в еліті світового хокею. І ми всі над цим працюємо і закликаємо усіх до єднання. Даніїл Вереітін, «ОстроВ»
